Лариса КОВАЛЬ

* * *

Твій погляд пече мені крізь окуляри.
Знімаю набридлу руду капелюшку.
Занедбане небо лежить у калюжах.
Звивається, танучи синьою парою,
все не промовлене, мовлене, не …
Крізь окулярність жовтавої осені,
злитої з крапель на сотнях тенет,
простоволоса, збомжована, боса,
ница душа по провулку бреде.
Це пані печалі — сновида, самотність
між протягом днів і ночей, і агоній.
Хтось видумав: щастя приходить під осінь, —
під осінь приходить безсилля безсоння.
Стій! Не зречись, зупини мою тінь.
Хай розповість про блукання захмарні,
вітер надій, хибний вітер хотінь, —
затишок чаю до болю уявний
в довгу зимову нічну заметіль.

***

© Лариса Коваль. Всі права застережені.