А ПОТІМ…
Я зовсім жінка не така,
Які в житті твоєму поставали.
Одні пішли, а інші проростали,
Та всіх змивала течія стрімка.
Я там була, у Леті, в ті часи,
Я навіть з хвиль викрешувала іскри,
І, мабуть, народилась з того блиску,
Із полум’я зростала, як з роси.
Тепер пливу на вутлому човні
Буття і небуття. На сивих скронях
Торішній сніг. Промерзлі сни
Тримаю у знедолених долонях.
Але пливу, я — справжня, я — жива,
Уже ніколи в Леті не загину.
То ж збережи мене, о Берегине!
Поклич мене у золоті жнива,
І я піду з своїм русявим сином,
Де світанкова жевріє зоря
Принесена на крилах журавлиних,
І де колоссям повниться земля.
І поки лине дзвін не по мені.
Хай буде потім все, що буде потім.
Колись згорю, впаду у полини,
І хвилі Лети змиють сивий попіл.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.