* * *
Обличчя в залі. Посмішки, мов квіти.
На сцені я розгублено стою
І згадую якесь минуле літо,
Неначе душу скрапую свою.
Не осудіть мою печальну втіху
Ночей безсонних — осені пролог,
Не розпач і не шумовиння лиха —
Це ностальгія тиха. Хай же Бог
Побереже мій знак од відчаю у генах,
Од самогубства душу для добра,
Що на уявнім віражі блаженна,
Позначена, як істина стара.
Що знаю я, що можу і що мушу, —
Віддам до краплі вам я задарма.
То ж не судіть мою бентежну душу
За все за те, чого вже там нема.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.