* * *
Знов душу розпорошено по хащах.
Лишилось тільки слово на папері,
як обеліск самотності. Пропаща
прибилась ніч і дивиться у двері
байдужими червоними очима
на довгу тінь незграбну партитури
майбутнього життя. Мовчить і блима,
вигадує нові страшні тортури,
і доведеться чим за них платити,
йдучи ногами босими по тернах.
А треба ж йти. Дорога мусить жити
у шурхоті трави, у стиглих зернах,
які впадуть обабіч, край дороги,
і не загубиться правічна ковила…
Та хто піде? Розпитую у Бога…
Шалена ніч очима повела.
***
© Лариса Коваль. Всі права застережені.