Лариса КОВАЛЬ

ДО ДЖЕРЕЛ

Ми не прийшли. Ми завжди тут були,
На цій землі родючій України.
Орали землю, сіяли, жили,
Свої пісні співали солов’їні.
Тут душі наших предків долілиць
І зараз пролітають над землею,
І воду п’ють з джерел святих криниць,
І тягнуть смутку віковічну шлею.

Невже ніколи не скінчиться шлях
Страждання, плазування і зневіри?
То кров смоктав шалений лях,
То бусурман вишкірювався звіром.
Лилася кров, вставали козаки,
Виборюючи волю і надію.
На цій землі були в усі віки
Сини герої й діти лиходії.

Але не я запродала цей світ,
І не мої діди творили жваво
Фортецю — Олександрівський повіт —
На терені козацької держави.
І не вони рубали козаків,
І не труїли люд голодомором, —
Мої діди в усі лихі роки
Ростили хліб, за що й зазнали горя.

Я вже в літах. Калина одцвіла
В моїм садку і крапле вже червоним,
Але, мій синку, доля підвела
Тебе з колін, —
Лети у світ стодзвонний,
Де спогади мої і щемний біль,
Хоча б майбутнім душу мою втішать.
Летять сини, я чую шерех крил
Над краєм рідним
І святим, і грішним.

***

© Лариса Коваль. Всі права застережені.