МАРУСЯ ЧУРАЙ
(історичний роман у віршах)
ДІДОВА БАЛКА
Розділ VII
Зима старенькі стріхи залатала.
Сніги рожево міняться в полях.
На всі ворота замкнена Полтава
козацьку чату вислала на шлях.
Їх кілька душ, у них далекі очі.
Між ними Іскра і Лесько Черкес.
Сніги, сніги… Сліди ще тільки вовчі.
Порожній степ і тиша до небес.
Гризуть вудила коні з нетерплячки.
Поривчий вітер вихолку несе.
Сніги, сніги… З якої б то болячки
так тихо все? І тихо так – не все.
Ген хуторів причаєність глибока.
Он хтось іде в Полтаву з клумаком.
І далина на всі чотири боки
перехрестилась чорним вітряком.
…Стара моя Полтавонько, Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькі
і клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькі
тебе густим мовчанням облягли.
І що лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,
несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, –
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїми
своїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні. Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в грунт.
Тебе обняв залізними руками
чужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під'яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,
ще й Вишневецький, виродок Ярема,
свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід – наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо. Не пройшло і году, –
у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,
щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніх
в твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить – усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,
яка тривожна буде в тебе ніч!
…Козацька чата дивиться на шлях, –
по самий обрій порожньо в полях.
Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,
то вже стоять покинуті двори –
людські осади за Полтавою,
поодинокі хутори.
Пустеля, степ…
ворон голодні гвалти…
Нема кому із ким заговорить.
Лише димок із Дідової Балки
курить собі у небо та й курить…
Там дід живе, той самий дід Галерник,
немрущий дід, самітник і химерник,
що, років двадцять бувши у неволі,
уже ж коли вернувся, а й тепер,
що не різьбить, – у нього мимоволі
подібне до малесеньких галер.
Ложки, корганки, різні голянички,
миски косарські з вухами, сільнички.
А вже таку різьбовану і ловку
ніхто, як він, не зробить салотовку.
То винесе в Полтаву, то по селах
(як не замети, звісно, й не дощі).
Отож в турецьких дідових галерах
Полтава і затовкує борщі.
Ніде й душі уже на виднокрузі,
і тільки в Балки Дідової – дим.
Це ж, певно, він у тій своїй ярузі
на цілий степ залишився один.
– Гей, діду, діду, од дороги близько!
Гей, діду, діду, як ви там, живі?
– Та й те сказать, – хіба це вперше військо
у мене пройде тут по голові?
Присунув пень, – це в нього за ослоник.
Та й сів стругати з липи ополоник.
У хаті тепло. Пахне деревиною.
Коріння повно, всякої різьби.
Під сволоком, між маком і калиною,
шматки сухої липи і верби.
Сказав Іван: – Казали добрі люде,
це ж місяць грудень, літо ще коли.
Тут пройде військо, хтозна, як там буде.
В Полтаві ви б цей час перебули.
– Не хочу людям завдавать мороки,
сидіти сидьма на чужій печі.
У мене хата тут своя, нівроку,
свій домовик, свої он рогачі.
Котору зиму я вже перечовгав.
І домовик зі мною домував.
Оце сидів на причіпку учора, –
сміявся, плакав, руку подавав.
Якби я міг вам бути у пригоді,
а то ж про шаблю думати вже годі.
А був колись такий великовоїн! –
од трьох шабель ще й досі не загоєн.
Та й знов узявсь стругати свою ложку.
– Отак собі і тупаю потрошку.
У Бога смерті не благаю.
Нічого, прийде і сама.
Я ополоники стругаю,
а людям їсти що нема.
…Помовчали. Душа шукала слова.
Воно трудне, не виважиш на хунт.
Кінчався день. Потріскували дрова.
В печі горіло, наче Трапезунд.
Мигтіли різні в полум'ї химери,
різець блищав у діда у руці.
Пливли по хаті крихітні галери –
ковганки, салотовки, поставці…
– Ну, хто про що, а я про Наливайка.
Вона співає чи уже мовчить?
– То вже не співи. То підбита чайка
отак, упавши, на степу ячить.
В ній наче щось навіки проминуло.
Прийшла із прощі дивна і гірка.
Так від людей Марусю відвернуло,
що вже нікого й в хату не пуска.
Усе одна. Нічого їй не треба.
Все їй чуже. Здоров'я теж нема.
Та проща, ті ночівлі проти неба…
оті нестатки вічні… та тюрма…
Не дай Бог, може, в неї і сухоти.
Я все боюся – рине горлом кров.
А не приймає жодної турботи,
а в хаті ж так – ні хліба, ані дров.
Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.
Невже ж вона й загине так сама?!
– В такій біді ніхто вже не порадько.
Немає ради. Ради тут нема.
Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?
Е, ні, стривай, нічого це не дасть.
В житті найперше – це притомність духа,
тоді і вихід знайдеться з нещасть.
Душа у тебе має бути крицею.
Так плакати не гідно козака.
Твій батько був, Іване, Остяницею, –
наступний гетьман після Павлюка.
Ти ж син його! Душі не занехаєш.
Не маєш права, ти ж таки не Гриць.
Ось пройде час, когось і покохаєш.
Преславний рід полтавських Остряниць!
Та, може, й буде Гандзя або Настя.
Та, може, й сином закріплю свій рід.
А юж не буде в світі мені щастя,
поки живу я, поки й сонця світ.
Ми з нею рідні. Ми одного кореня.
Мабуть, один лелека нас приніс.
Батьки у нас безстрашні й непокорені
і матері посивілі од сліз.
Минув той час, ті грози відгучали.
Нові громи схрестились на мечах.
Ми з нею – діти однії печалі.
Себе читаю у її очах.
Минають ночі думами, півснами…
І я минаю… і минають дні…
Вона мовчить і думає піснями.
І не минають лиш її пісні.
…Кінчався день. Сумна і тонкоброва
дивилася Марія з божника.
Вогонь горів, потріскували дрова,
шовкова стружка бігла з держака.
Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,
помуркотів та й знов заліг у стружку.
І хаті знов не вистачило ока:
хтось десь промчав, а балка заглибока.
І тільки сніг посипався з гілляки.
– Агов, Іване, он уже поляки!
– От ми тут трохи і притрем їм роги.
А ви тут живете біля дороги, –
сказав Іван, підвівся із ослоника.
А дід собі стругає ополоника.
– Нікуди я, Іване, не поїду.
А там і Ворскла скресне в берегах.
Та й тим ляхам який пожиток з діда?
Живу тут, як закопаний в снігах.
– Дивіться, діду. То ж такі ватаги.
Ніде ж нікого, важите життям.
– З життям то так, то гра навпереваги.
Сюди-туди, не стямишся, – вже й там.
– Що ж, вибачайте.
– За що вибачати?
Мені що турок, що литвин, що лях.
…Над самим краєм пролетіла чата,
і кінь із балки вимчався на шлях.
Вже в небі й місяць вистромить рогульку,
і на порозі намерзає лід.
А дід запалить корінькову люльку
і довго ще дивитиметься вслід.
І довго-довго буде наслухати
оту раптову тишу хуторів.
Жар вигребе із печі, щоб до хати
на цей димок чужий хто не забрів.
Залив той жар. І виніс головешки.
А ти в кутку постоїш, кочерго.
Та так ото повештався, повештався,
то так воно ще й наче не того…
***
© Ліна Костенко. Всі права застережені.