* * *
Ця біла пустеля заплаче вогнем,
Але не відпустить живого.
Блаженний стократ, хто її обмане,
Кого обмине ця тривога.
От тільки від чого?
Чотири стіка,
Ретельно побілена стеля.
Могли буть надбання,
Могли буть сини –
Немає нічого: пустеля!
Немає того, чого хочеться ще,
Зірвалась остання завіса!
Ця біла пустеля заплатить дощем,
Аби тебе випустить звідси.
А, начебто, скільки ж тієї вини?
Чи з нею співмірна ця мука?
Стоять кругом ліжка чотири стіни
І ждуть, – а від тебе ні звука.
***
© Вікторія Климентовська. Всі права застережені.