Оксана КІШКО-ЛУЦИШИНА

* * *

Сновидінь тремкі химери
Усотало дно піщане,
Де, вмираючи від смутку,
Я заснув одного разу.

А коли я пробудився,
Берег мружився від сонця,
І питали хвилі дзвінко,
Що я, зцілений, надумав.

Я ж стояв собі, безгнівний,
Непричетний, як пустеля,
Підпираючи плечима
Небо спокою чужого.

***