Максим СТРІХА

КІПЛІНГ СПРАВЖНІЙ І ВИГАДАНИЙ

З Редьярдом Кіплінгом, одним із найславетніших письменників Англії, ми вперше зустрічаємося ще в дитинстві, читаючи про дивовижні пригоди Мауглі, про химерну кішку, яка “гуляла, як сама собі знала”, або про чемне й допитливе слоненя, якого підступний крокодил ухопив за носа, що перетворився відтак на довгий хобот. Але спадщина Кіплінга зовсім не вичерпується “Книгою джунглів” та казками, однаково цікавими і для малечі, і для дорослих. До світової літератури Кіплінг увійшов насамперед як визначний новеліст, автор нарисів та романів, що перевидаються й досі десятками мов, і, звичайно, як поет, віршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест Хемінгуей та багато інших знаних і незнаних письменників та їхніх читачів…

Джозеф Редьярд Кіплінг народився 30 грудня 1865 року в Бомбеї, одному з найбільших міст тодішньої Британської Індії. Батько майбутнього письменника, Джон Локвуд Кіплінг, мав незаперечний мистецький хист, та скрутні фінансові справи в Англії змусили його шукати щастя за морем. Мати Редьярда, Еліс Макдональд, відома як авторка зворушливих і витончених поезій. Безхмарне дитинство під опікою люблячих батьків, серед екзотичної природи Сходу, серед смаглявих людей у дивному білому вбранні, що розповідали хлопчикові старовинні легенди і так само неймовірні новітні бувальщини, і чию мову він змалку розумів краще від англійської, — ця пора назавше лишилася для Кіплінга найщасливішою в житті.

Але тривала вона недовго. Шестирічного Редьярда батьки посилають на навчання до Англії. Там він потрапив до закритого пансіону, що наче зійшов з найпохмуріших сторінок діккенсівських романів. Перебування у цьому “будинку відчаю” закінчилося для хлопчика важкою нервовою хворобою. Кілька місяців він нічого не бачив, а кошмарні сни про жорстокі й принизливі покарання переслідували його впродовж усього життя.

Потім Редьярд учився в закритій-таки школі у Девонширі, де панувала казармена дисципліна і де вихованців, майбутніх “будівничих імперії”, привчали без роздумів виконувати будь-які накази й стоїчно терпіти труднощі. Але саме тут Кіплінг, який не міг розраховувати на військову кар’єру через слабке здоров’я, твердо вирішив стати письменником. До здійснення цієї мети юнак підійшов з усією впертістю, вихованою тривалими випробуваннями. Він ретельно студіює різні літературні стилі, опановує манеру провідних прозаїків та поетів — Мередіта, Гарді, Свінберна, Браунінга, Теннісона. Та для самостійної творчості потрібен був ще і власний життєвий досвід. Тому сімнадцятирічний Кіплінг по закінченні школи знов їде до Індії, де влаштовується репортером аллахабадської “Цивільної та військової газети”.

Газетярська робота дала йому змогу досконало вивчити життя колоніальної Індії, і це знання прислужиться йому згодом не менше, ніж екзотичні перекази, запам’ятовані ще в дитинстві. Перші свої книжки — збірку пародій на поетів-вікторіанців “Відлуння”, поетичну збірку “Департаментські пісеньки” та книжку оповідань “Прості історії з гір” — Кіплінг надрукував ще в Індії, але справжня слава прийшла до нього після повернення на батьківщину 1889 року. На тлі загалом млявої, невиразної, затягнутої у корсет незліченних умовностей англійської літератури кінця вікторіанської доби читачі відразу почули мужній голос, що мовою простих солдатів, матросів, дрібних клерків захопливо розповідав про далеку Індію й важку колоніального вояка.

Образна, часто грубувата розповідь, щедро оздоблена діалектизмами й сленгом, якого в подібному обсязі не вживав до Кіплінга жоден значний письменник, як і звернення до найширшого читацького загалу, зробили книги віршів “Балади з казарми” (1892), “Сім морів” (1896), “П’ять націй” (1903) надзвичайно популярними. У ці роки, що виявилися зенітом його творчості, Кіплінг один по одному пише романи, новели для дорослих і для дітей, казки,  нариси, репортажі. Одночасно він устигає об’їздити півсвіту, довго живе у Сполучених Штатах, відвідує Китай, Японію, Австралію, Африку. Його книжки побивають усі рекорди за кількістю перевидань (1900 року вийшло, наприклад, сімнадцяте (!) видання “Балад з казарми”). Гонорари Кіплінга  сягають небачених  розмірів, перевищуючи у 25 разів пересічний заробіток англійського літератора. 1907 року він перший з-поміж англійців отримує Нобелівську премію, – “за мужній стиль у літературі”.

“Феномен Кіплінга” цікавить і досі багатьох дослідників. Тривалі спроби пояснити його популярність загальноприступністю, екзотичністю, політичною заангажованістю ні на йоту не наближають нас до розуміння літературного явища, яке звалося “Редьярдом Кіплінгом” (чи “залізним Редьярдом” – як казали і друзі, й недоброзичливці, вкладаючи в ці слова зовсім різний зміст). Бо в особі зовні дуже простого Кіплінга маємо-таки одного з найбільших митців слова, творчість якого слід аналізувати за її власними законами. Одним із перших це зробив Т. С. Еліот у передмові до впорядкованого ним вибору Кіплінгових поезій. “Було багато авторів віршів, — писав він,— які не мали на меті творити поезію; майже усіх їх, за винятком кількох сатириків, досить швидко забули. Кіплінг тим часом творив поезію, хоча й не це прагнув передусім робити. Ось цю особливість його спрямування я й мав на увазі, називаючи його “автором балад”… Річ у тім, що я розширюю і водночас дещо звужую значення слова “балада”. В оповідній баладі головне — події; така балада є природною формою оповіді, мета якої — викликати відповідні емоції. Поезія в ній другорядна і до певної міри неусвідомлена, її форма — короткі римовані строфи. Читацька увага зосереджується на подіях і характерах; зміст балади повинен бути відразу зрозумілий слухачеві. Повторне прослуховування може зміцнити перші враження, може посилити ефект, але цілковите розуміння має досягатися вже при першому прослуховуванні. Метрична форма має бути простою — такою, що не привертає до себе уваги, хоча повторення і рефрен можуть додавати творові ефекту заклинання.

…Вони (Кіплінгові балади. — М. С) виграють від читання вголос; вухо не потребує якихось попередніх навиків, аби легко за ними стежити. Ця простота заміру поєднується, однак, із неперевершеним даром слова, фрази, ритму. Немає поета, який би менше займався самоповторюванням. У баладі строфа не повинна бути задовгою, а ритмічна схема — заскладною; строфа має негайно сприйматися в цілому, рефрен може сприяти повторюваності, у межах якої можлива певна кількість ритмічних варіацій.

Різноманітність форм, які Кіплінг примудряється вигадати для своїх балад, вражає: кожна з них чітка і якнайкраще пасує до змісту й настрою твору. І водночас його віршування не є аж занадто правильним: монотонний ритм існує там, де монотонність справді потрібна, проте й відхилення від класичних розмірів трапляються дуже часто”.

Ці глибокі спостереження, однак, було зроблено лише 1941 року, вже після Кіплінгової смерті. Але ще задовго перед тим авторитет Кіплінга-письменника почав неухильно надати. І, якщо перші Кіплінгові книжки зазнавали головним чином естетської критики, то на початку двадцятого сторіччя з’явилися вже значно вагоміші причини для звинувачень. Людство вступило в грандіозну смугу соціальних перетворень і потрясінь, на тлі яких Кіплінг із його несхитною вірою в історичну місію Британії виглядав анахронізмом. Від письменника відсахнулася інтелігенція, а для повоєнних поетів-авангардистів з кола молодих Т. С. Еліота та Езри Паунда, які тяжіли до складної рафінованої символіки, Кіплінг, що говорив мовою мільйонів і для мільйонів, був не так митцем, як “бардом імперіалізму”, будівничим Імперії на кшталт Сесіля Родса.

На жаль, цей одіозний ярлик виявився надто прилипливим, дарма що один з його авторів, Т. С. Еліот, згодом чимало зробив для відродження доброго літературного імені Кіплінга. Мусимо, отже, чітко сказати, що Кіплінг ніколи не був оспівувачем визискування колоніальних народів. “Тягар білої людини” означав для нього насамперед чесну, самовіддану, виснажливу і жертовну працю заради того, щоб, як вірив письменник, прилучити відсталі народи до сучасної цивілізації. Звичайно, обмеженість цієї точки зору сьогодні цілком очевидна, але підстав для всіляких вульгаризаторських узагальнень, на які було особливо щедре наше літературознавство культівської, та й післякультівської доби, вона аж ніяк не дає.

Тим більш не дає для цього підстав знаменита “Балада про Схід і Захід” перші рядки якої (“Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки Землю і Небеса на Суд не покличе Бог”), часто й абсолютно неправомірно висмикуються з контексту — на доказ начебто непереборного для Кіплінга антагонізму двох різних світів з їхніми системами цінностей, поглядів і законів. Насправді ж уся балада — послідовне спростування цієї тези, палкий гімн силі людського духу, що дає змогу різним людям звестися над кастовими і національними забобонами й простягти один одному руки. Адже відразу за двома часто цитованими рядками йде їхнє заперечення:

Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!

Кіплінг зустрів Першу світову війну шовіністичним віршем-закликом. Але, дуже скоро пересвідчившись у цілковитій безглуздості цього кровопролитного бойовиська, він створив трагічні, сповнені гіркого сарказму “Воєнні епітафії” та “Гефсиманський сад”. Зрештою, ще раніше тема тупої, безжальної і руйнівної ходи війни прозвучала в уривчастих і суворих рядках “На марші” — вірші, що, можливо, навіть усупереч задумові його автора став одним із найсильніших антивоєнних творів європейської поезії.

Після світової війни, на якій загинув і його син, Кіплінг до самої смерті жив похмурим самітником, до мінімуму звузивши коло свого спілкування. До останнього дня він писав, але між ним і сучасниками вже звелася стіна глухого непорозуміння. Тому в написаному за три роки до смерті віршеві письменник просив своїх майбутніх читачів:

Наразі ж воскресять на мить
Мене чиїсь думки,
То прошу не мене судить,
А лиш мої книжки.

Але за кіплінгового життя до цього прохання не прислухалися. 1936 року Англія віддала письменникові найвищу останню шану, але на його похорон до Вестмінстерського абатства не прийшов жоден більш-менш значний літератор. Для них Кіплінг помер набагато раніше… І тільки за три роки по смерті “залізного Редьярда” його молодший сучасник і політичний антагоніст з табору тодішніх “лівих” Вістан Г’ю Оден мусив погодитися:

За стрункі простять рядки
Кіплінгу його думки…

Та минули літа, де й поділась оспівана Кіплінгом Британська Імперія, і час, пригамувавши в творчості письменника нотки неприємної політичної тенденційності, лишив нам прекрасні новели й поезії, де звучить ясна віра в силу і мужність людини, в її здатність бороти труднощі на шляху до високої мети. Ідеал Кіплінга — перемога активного творчого людського духу над усім закляклим і нерухомим, — із рідкісною силою стверджений насамперед його поезією, лишається близьким і зрозумілим для будь-якої епохи, і в цьому, напевно, й полягає таємниця високої внутрішньої напруги, з якою й тепер звучать нам поетові вірші. Не випадково до їх популяризації, скажімо, в Росії приклались такі прекрасні перекладачі, як М. Лозинський, М. Гумільов, С. Маршак, К. Симонов.

“Українському” Кіплінгові, на жаль, пощастило менше. Відомі лише окремі спроби перекладу його віршів, що належать перу Д. Паламарчука, Л. Солонька, Є. Сверстюка, В. Коротича,— та й ті здебільшого неопубліковані. На те є свої причини. Тавро “барда імперіалізму” надовго вилучило творчість Кіплінга з нормального літературного обігу. Навіть казки з “Книги джунглів” кваліфікувалися колись як “апологія імперіалістичного хижацтва, мрія про людське суспільство, перетворене на звірину зграю, де єдиний закон — право хижака на здобич, де панують хаос, анархія та розвал, а жадоба вбивства і страх смерті замінюють усі суспільні зв’язки” (Р. Миллер-Будницкая. Поззия Рэдиарда Киплинга. — Л., 1936).

Та коли у Москві й Ленінграді ще можна було подати Кіплінга читацькому загалові, убезпечившись бодай отаким “невідпорним” аргументом: “Творчість Кіплінга набуває для нас особливого інтересу як викінчене, високохудожнє втілення ідей і настроїв нашого ворога, як одне з найбільших досягнень поезії західного імперіалізму” (там само), то в Києві через відомі видавничі умови вже сама така преамбула до московського чи ленінградського видання повністю виключала можливість друку.

Тому майже за шість десятиліть на Україні з’явилися лише дитячі твори Кіплінга й невелика збірка його “дорослих” оповідань. Лише сьогодні, завдяки перебудові всього нашого суспільного життя і включенню в нормальний літературний обіг десятків імен, яких раніше не можна було навіть згадувати без лайливих епітетів, ми зважуємося зруйнувати ще один міф — міф про “людиноненависника”, “оспівувача хижацтва”, “барда імперіалізму”, яким начебто був і яким насправді ніколи не був Редьярд Кіплінг.

1985-1988

© Максим Стріха. Всі права застережені.