* * *
Груддя літ під темною габою,
Груддя літ в безглуздій маятні,
Ми удвох ошукані з тобою,
Ми удвох… і жовто-сірі дні.
Пролісками сходило дозріння,
Ранилося сліпо об слова.
Звуком і дощем спада прозріння,
Надвечір`я думи покрива.
Що ж, хай так, не втрапив я на свято
Через божу чи ворожу міть…
Треба власну душу розіп`яти,
Щоби душу іншу зрозуміть.
Скуштувати пута і отрути,
Йти босоніж на вугілля й шкло,
В небесах холодних з Богом бути,
Щоб відчути рук земних тепло.
Так, це треба, треба неодмінно,
Та хіба ж не знаєш ти сама?
Плаче пісня в горлі ув ангіннім,
Що героїв серед нас нема.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.