НА СПОЧИН СТАНІСЛАВА ГУБАРЯ
Поглине й цей біль забуття,
як ріки бажань поміліли.
Простелиться знову життя,
як аркуш паперу білий.
Нічим не освітлена путь,
ніким не сплюндровані гони…
Не треба актором вже буть,
принизливі бити поклони.
Немало пройшло вовкулак,
свідомої спито отрути.
Хтось кидав у спину: «Дивак!»,
а хтось і ненавидів люто.
Стріла дніпрової коси
побігла за контур небесний.
Позаземні голоси
покликали в світ безтілесний.
Та рано настало злиття,
хоч є десь і помилка, може,
що хто переможе життя —
напевне і смерть переможе.
У венах запалює кров
титаном збунтована сила.
До правди священна любов…
Що з Вами вона наробила?
Дощем вітрова круговерть
збива з перехожого шапку.
Не вірю, не вірю, що смерть
на всьому поставила крапку.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.