* * *
Вертає вітер з вічності слова,
Хоч голос дужий, а вона сильніша,
Смішні земні обов’язки й права
Додолу гнуть нас, але то — вже інше.
Згорають дні без усміху і див,
Байдужим сном реальність оповита,
А я тебе іще ж і не любив,
Бо лиш почав по-справжньому любити.
Думки гнітяться в урвищі німім,
А серце прагне сили й небокраю,
Якщо повинні мрї бути в нім —
Нехай вони високими зростають!
І знову кличу, кличу я слова,
Бо тільки в них розрада моя й поміч,
Хай образ твій стократно ожива,
Хоча б у них, коли не тут, не поруч.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.