ПЕРЕДМОВА
ДО ДВАДЦЯТИТОМНОЇ
ЗАПИСКИ САМОГУБЦЯ
Я якось вже, знаєте, навіть звик,
Що земля розступається переді мною,
Коли я вигулюю собаку.
Що вітер зустрічний безглуздо свистить,
Коли я доганяю автобус —
Ось я до чого дійшов.
І кожної ночі я рахую зірки,
І кожної ночі їх рівно стільки ж,
А коли вони не виходять на небо,
Я рахую дірки від зірок.
Не лишилось ні в кого пісень.
А вчора ввечері я навшпиньки
Підкрався до доччиної кімнати,
Почув, що з кимсь вона говорить,
Ввійшов і побачив, що там нікого…
Вона сама стоїть на колінах,
Втупившись у складені долоні.
***
Preface to a Twenty Volume Suicide Note
Lately, I've become accustomed to the way
The ground opens up and envelopes me
Each time I go out to walk the dog.
Or the broad edged silly music the wind
Makes when I run for a bus...
Things have come to that.
And now, each night I count the stars.
And each night I get the same number.
And when they will not come to be counted,
I count the holes they leave.
Nobody sings anymore.
And then last night I tiptoed up
To my daughter's room and heard her
Talking to someone, and when I opened
The door, there was no one there...
Only she on her knees, peeking into
Her own clasped hands.
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.