В. Б.
(класика)
У тиші заснулого парку
“Люблю” шепотіла вона,
У чорну у зоряну чарку
Лив місяць проміння сповна.
Та мить не була ця жадана,
А може й не в тому вся річ,
Здавалось мені все обманом,
Банальним, як місячна ніч.
Спалились вуста поцілунком,
Далекі я згадував сни,
Оспраглені іншим і трунком,
І місячним сяйвом вони.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.