* * *
Поясни мені, Боже, засніжену даль
І мене в ній такого самотнього,
Поясни оцю сизу безмежну печаль,
Де вершини граничать з безоднями.
Усіх тих, хто у нас є, і в кого є ми,
І все те, що світило й померкло,
І цей біль, що у мене, чи в серці зими,
І цей світ — немов чорне дзеркало.
І мільйони понівечених людських доль,
І братів вікову ворожнечу,
І театр життя, і мою у нім роль,
І волаючу цю порожнечу.
І тверезу холодну міжзоряну вись,
Куди скоро я, зрештою, кану,
І ці сонячні очі, що в мене впились
Глибиною небесних вулканів.
І маленьку цю квітку, і запах весни…
Поясни, поясни, поясни!
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.