* * *
якщо я і помру колись
то лиш від надлишку любові
чи від знемоги в зимну вись
любов ту витягнуть у слові
а так чого б я здуру ник
чи сипав бісерне каміння
самотній гордий мандрівник
не потребує розуміння
і ниву хай один орю
осушить піт вечірній легіт
хай чую спиною лиш регіт
очима бачу я зорю
вона встає у передмісті
її побачить зможеш ти
як стане сил дурне охвістя
узяти враз і відсікти
то ж нащо зайве лити кров’ю
межа глупот не має меж
те що не візьметься любов’ю
зневагою в кінці візьмеш
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.