Григорій БІЛОУС

ПОДИВЛЮСЬ НА СВІТ ОЧИМА СЕРЦЯ…

Береш до рук нову книгу відомого поета завжди зі сподіванням на неповторність авторської думки, на справжність його почуттів, незаангажованість ставлення до навкілля, очікуєш відкриттів у царині його поетичного досвіду, точності висловлювань, гри творчої уяви чи сповідальності перед читачем, у котрому авторові, гадаю, завжди хочеться вбача-ти шанувальника і друга. Тож настроюєш себе на вимогливе, глибинне прочитання текстів, на зазирання у потойбіччя кожного слова, намагаючись не тільки сформулювати для себе інтелектуальний, естетичний, етичний, філософський ефект від прочитаного, а й належно поцінувати вихлюп духовної енергії, перебуваючи в силовому полі його непере-бутньої поезії.
Творчість Валерія Михайловича Кикотя вже з перших книг, одну з яких благосло-вив у світ лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка поет Петро Скунць, була позначена високим рівнем вимогливості до себе, широким діапазоном мислення, здатністю говорити просто й доступно про найскладніші речі.
Нову книгу Кикотя — поета, прозаїка, перекладача — складають не тільки по-етичні твори, переважно позначені довершеністю форми, філософським змістом, спробою прояснити в першу чергу для себе, а затим і для читача чимало, здавалося б, на перший погляд, простих істин; Валерій пропонує свої й прозові мініатюри, щоденникові записи та нові переклади.
Із авторських текстів він постає уважним і прискіпливим дослідником найрізно-манітніших колізій, в яких відчувається необлаштованість душі ліричного героя, а може, й самого автора, котрий відважно стає на позицію оборонця одвічних істин, зобов’язуючись пронести “крізь гріхи наші й чвари своє українське серце”.
“Світ — це дзеркало, я вдивляюся в нього і в усьому бачу себе”, — пише Валерій. Вглядаючись, вслухаючись, вдумуючись у його поезію, в якій відбився цей світ, читач ба-чить, відчуває не тільки поета, може, навіть, не стільки поета, скільки самого себе, відбиваючись у його слові. Тема самотності, нерозділеного кохання, незбaгненності по-етової душі в цьому збайдужілому світі перетікає із вірша у вірш. “Я вже казав тобі, про-бач, Бо це не примха і не втеча, Бо це не сміх, і це не плач — в мені й навколо порожне-ча…”.
Можна було б однозначно перейнятися поетовим мінорним настроєм, аби не здатність Кикотя несподівано вдаватися до іронії, до гри розуму і серця, до заломлення світлих променів думки у його прозорому до прозовості, слові: “Так довго сниться вже мені Ця квітка, що живе в огні. Її не можу взяти я, Не знаю я її ім’я — То чиста вигадка моя”. Або вчитаймося ось у ці рядки: “Де б сміливості взяти мені, Щоб між сумом гли-бинним і криком Я відчув себе раптом великим На усі свої роки земні…”.
Поет-вигадник Валерій Кикоть вільно володіє конструюванням своїх поезій, це й справді переважно гра, але гра інтелекту, гра в асоціативні можливості уяви, гра в слово-сполучення, котрі почасти перетікають у болючі роздуми про несправедливості світу: “Сплять мої друзі в цинкових гробах, І сняться землі їм чужі, далекі…”. А ось як неза-тишно почувається поет перед нещирою, нечесною, зрадливою людиною: “Тисну руку щоранку, бо мушу, Навіть більш — не відводжу очей… Куди б заховать свою душу Від ваших солодких речей? Не те щоб нестерпно чи бридко, Не колють звання і куші, Та якось стає трохи липко Руці і душі”.
Спроба зафіксувати у слові свій миттєвий душевний стан, здатність до рефлектив-ної емоційності визначає й форму поезій Валерія Кикотя: ліричну мініатюру чи філософську сентенцію, стиснуту до щільності афоризму. Таких віршів переважна більшість у цій книзі. Є в ній і пейзажна лірика, але й вона осяяна філософським підтекстом: “Кількома мазками акварелі Ранок знову літній день почав. Я чекав на вохру і пастелі, Я чекав і трепетно мовчав…”. Поет продовжив цю пейзажну мініатюру, а коли своєчасно поставив крапку, вірш в уяві читача відлунився музичним, довго не стихаючим акордом, повінчавши авторську й читацьку душу на високому рівні духовності, “бо Тво-рець зробити це не міг”.
До речі, тема духовності, тема Бога визначально звучить у багатьох текстах Кикотя, і тут доречно буде сказати, що той не поет, хто не визнає існування незвіданих світів поза нашим буттям. Поетична творчість передбачає вихід за межі реальності, а в який спосіб — то приватна справа кожної творчої особистості. Ось один із прикладів такої поезії в літературному доробку Валерія: “Любов в тобі й навколо теж, Бо світ цей виткано з лю-бові, Це все, що ти туди візьмеш, Усе, що лишиш тут у слові. І, може, віри справжню суть, І трішки сумніву земного, І спогад про тернисту путь, Яка вела тебе до Бога”. Або: “Вже тебе не кличу, не чекаю — Поруч ти, хоч в інших ще світах, Вісточку від тебе з того краю На карниз мені приносить птах…”. Цій же темі присвячено й вірш “А годинник все б’є, що ми вічності діти…”, в якому поет говорить, що обов’язково має бути Творець, якщо існує творіння. “Нас у єдність несе, Знаєм чітко і строго, Ти про мене усе, я про Те-бе нічого”. Ось такі стосунки у поета Валерія Кикотя з Богом, про які він відверто і щиро говорить і в своїх щоденникових нотатках.
Як прозаїк Валерій відкрився мені вперше. Його “Замальовки з дощем” тематично різні, неоднакові вони й за рівнем майстерності письма, але читаються з інтересом. У них є елементи психологізму — отого підтексту, який змушує задумуватися, не тільки про щo розповів автор, а й щo він тією розповіддю хотів сказати читачеві. Тут авторська думка розлогіша, конструювання тексту дозволяє письменникові вибудовувати коротку, пружну тканину твору, виходячи майже завжди на несподіваний для читача фінал (див. “Свяще-ник”, “Шейн”, “Друг” та ін.). Замальовка “Щастя” сповнена філософських міркувань її ліричного героя. Вона читається як поема в прозі. А до чого тут, як і в кожній прозовій мініатюрі, дощ? Він не просто композиційний елемент, що ніби прошиває срібними світлими нитями всі ці твори. Це символ минущості людського життя, символ вічної спра-ги на красу, на правду, на взаєморозуміння, на чистоту, на вроду. Дощ, котрий омиває, очищає все, що потрапляє в зону його впливовості. Це Краплі, котрі були Сніжинками, і котрі знову стануть колись Краплями у вічному колообігові природи…
Вельми цікавою, по-філософськи мудрою здається мені мініатюра “Упокорення”. Гадаю, її читатимуть і перечитуватимуть не раз, а може, й переписуватимуть у заповітні свої нотатники ті, хто поділятиме сентенції, закарбовані у Валерієвому слові: “Живи у зла-годі з самим собою, самовдосконалюйся для самого себе, а не заради популярності, пре-стижу, слави, грошей… Бо ці всі поняття тимчасові, а тимчасове не може бути і-стинним. Помножуй свій небесний капітал, бо він є вічним…”. Це лише часточка неве-личкого шедевру, що зрідні мудрим висловлюванням нашого не часто цитованого філософа Григорія Савича Сковороди.
Психологічну мініатюру “Мета життя” Валерій завершує словами: “Сумніви… Са-ме через них найтяжче бути поетом”. Це зізнання багато важить в устах такого непере-січного автора, як Кикоть. Відсутність самовпевненості дозволяє йому вимогливіше ста-витися до свого письма, котре з кожною новою книгою набуває у нього виразності, афо-ристичної стислості.
Це засвідчують і його щоденникові нотатки. Він у них небагатослівний, точний у формулюванні думки і в психологічних мотиваціях. Я читав ці уривки зі щоденника з ве-ликим задоволенням, дякуючи авторові за надану можливість зазирнути в його творчу ла-бораторію. Саме в щоденникових записах яскраво проявився талант Валерія говорити стисло і відверто, вдаючись до філософських узагальнень чи іронічних висловлювань. “Іронія — це жарт, котрий ховається за серйозне”, — стверджував А. Шопенгауер. Із-за багатьох його серйозних рядків сяє мені в душу доброзичлива, лукава усмішка автора. Чимало його щоденникових думок хотілося б процитувати, але обмежуся лише кількома найхарактернішими: “Треба вірити і надіятися на Божу справедливість. Бог тобі сам підкаже, як вижити. Треба лише Його почути. А для того, щоб почути, необхідно слуха-ти”. “У своєму спілкуванні з іншими люди найчастіше говорять про себе те, що їм не властиво. А про все добре, що їм якраз притаманно, вони чомусь умовчують”. “І в філософських працях великих безбожників проглядається всевидюще око Бога”. “Ми на-роджуємося добрими, нас роблять злими, а потім ми вчимося бути добрими знову”.
А ось неповторна пейзажна мініатюра, на котру я не можу не звернути читацьку увагу: “…Бурхливий вир дорожнього руху раптово викидає наше авто, немов маленьку шлюпку, за межі міста, і за п’ять хвилин ми занурюємося у безмежний океан соняшників, що розлився по обидва боки дороги. Вони, всі як один, немов мільйони солдат у святкових мундирах на якомусь світовому параді, повернули свої яскраво-жовті голови в один бік. Сонце так вдало їх підсвічує, що кожен сонях відбиває його промені дивовижним веселко-вим німбом. І тихий легіт колише хвилі цього казкового сонячного океану…”. Валерій пошкодував, що не прихопив фотокамеру, але він так точно, так прозірливо поглянув на, здавалося б, звичайнісінький соняшниковий лан, що ніяка світлина не передала б отієї краси, котра лягла в основу сяйної поетичної метафори, яка тепер згадуватиметься (при-наймні мені) щоразу при погляді на квітуючі соняхи.
Валерій Кикоть поїздив по світу — частково не за власним бажанням, але мав на-году й із власної ініціативи побувати в багатьох розвинених країнах, де бачив людей щас-ливих і нещасних, думкою ж линув до рідних країв. Він занотовує: “Хоча я й не люблю по-дорожувати, мушу визнати, що лише подорожуючи, відчуваєш, що по-справжньому жи-веш”. Після перебування в Америці у його нотатнику з’являється запис: “Усюди порядок і чистота. Усе доступне простій людині. Все є. Та чи є щастя?..”. А щастя й нещастя Ва-лерій визначає так: “Щастя — це коли ти потрібен тим, хто потрібен тобі. Нещастя — це коли ти не потрібен нікому”. Філософське начало його поезії чи не найвиразніше про-явилося саме в отаких коротких афористичних діарійних висловах. Ось іще про Америку: “Приїхати ще раз — так. Жити — ні. Мабуть, тому, що людині треба, щоб увесь час чо-гось не вистачало, бо коли в неї все є — вона перетворюється на свиню. Та й Бога у небі тут немає. Бог є тільки в тому небі, котре над твоєю Батьківщиною”.
Щоденник Валерія Кикотя дозволяє поглянути його очима не тільки на довко-лишній світ, а й зазирнути у його внутрішній. Це світ людини доброї, порядної, інтелігентної, цілеспрямованої, віруючої. “До всього людства можуть звертатися лише генії, а до Бога — всі”, — занотовує він 7 березня 2000 року.
Кикоть хоч і зізнається з лукавинкою, що він наївний досі, мов дитя, проте він не пасивний споглядач у цьому прекрасному, на його думку, світі, де хочеться й самому бути красивим, він — прагматик: “Треба первісно й одвічно налаштовувати себе на боротьбу у всьому і за все. Бути борцем по життю, бути готовим до боротьби у будь-яку його мить”.
Валерій стверджує: “Завдання мистецтва — творити красу, пояснювати світ, по-казати людині те, що вона не бачить сама, розширити її світогляд, допомогти їй виви-щитися над собою”. Що ж, він виконав свою споконвічну місію поета, і ми вельми вдячні йому за це.
Можна було б ще й ще цитувати поетичні рядки і щоденникові записи Валерія, але нехай це вже зробить читач у прагненні поділитися зі своїми друзями відкриттям у поезії й прозі Кикотя суголосних мотивів, на які такою багатою виявилася нова книга таланови-того автора.

***