СКРИПКА
Ця музика, виткана з болю,
Що лине в незвідану даль,
Про нашу безжалісну долю,
Про вічну вселенську печаль.
Виводить скрипаль переливи,
У жилах виболює кров,
Такі непомірно зрадливі
Ці віра, надія й любов.
Накочує хвиля незримо
Й відходить на всіх парусах,
Зненацька народжує рими
Не тут, а десь там, в небесах.
Поникли дерева по літу,
Бездомні пощулились пси,
Найбільша трагедія світу
То є прив’ядання краси.
Та вірити мусиш ти знову
Що ця перейдешня зима,
В космічну затаєну змову,
У те, чого ніби й нема.
***
© Валерій Кикоть. Всі права застережені.