Валерій КИКОТЬ

ОСІННІЙ ГІСТЬ

Мій спогад — то гість, що навідався знов,
В горнилі подій спопелілих.
Нев’януча, де ти, велика любов,
Де щастя моє недозріле?

Вінок твій весняний, жага твоя де? —
Не мешканець вічний, а гість то,
Велично по Києву осінь іде,
Ошатно вбираючи місто.

І я, ніби привид, що обрис згубив
В поході людськім за красою,
Усе те колись так празгубно любив,
Що зголено смерті косою.

І все, що лишилось — в німім забутті
Шептати безслівну молитву.
Невже так безглуздо у цьому житті
Програв я невидиму битву?

***

© Валерій Кикоть. Всі права застережені.