* * *
Наші жалі великі. Наші міста малі.
Нашим жалям затісно. Вони, неначе пухлини,
Метастазують всюди. І до тремту колін
До лоскоту під лопаткою, хочеться безупинно
Втікати кудись, і їхати, і ширити звичний обшир,
В минуле своє дивитися, немов у трубу підзорну,
Але навпаки – на зменшення. Думати про хороше.
Життя подібне до графіки – по білому пише чорним.
Вірити чи зневіритись? Там, де загрузли корені,
Лишилось багато відповідей. До них далеко вертатись
А гори стоять нездолані. Далекі шляхи нескорені
З безсилля хочеться плакати чи кликати маму й тата.
Але цього не дозволено. І терпнуть серця і губи
Якщо ви шлях обирали, його не завернеш, бачте.
І наші жалі великі в новому обширі губляться:
Цей світ занадто глобальний, щоб наші сердечка бачити.
Неначе замок і ключик, який сюди не підходить –
Болюча неспіввідносність. Так сотні років, без ліку,
Бо ми завжди повертаємось, у ту ж увійшовши воду.
Наші міста – малі.
Наші жалі – великі.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.