Катерина КАЛИТКО

* * *

Розбігаються кола по білій воді
Де не бачити дна нам даровано благо
Сніг спадає на вії – тихіше ходіть
І шибки замерзають – тож дихайте лагідно

Як ти рухався, милий! Самотній скрипаль
Міг із тебе читати розбризкані ноти
І кохала зима тебе – юна й сліпа,
Бо ти поглядом випік їй очі і дотиком

Ти торкався плеча – діафрагми немов
Ніби серце гортав із цікавості пальцем
Мандрувала по венах розхристана кров
І питалася хто це із полум’ям бавиться

Все завмерло тепер. На довічне Різдво
Перекинулось. На скам’яніння роденове
Прицвяховані мертво до фотоплівок
Ми не знаєм сюжету – навіщо і де ми

Як ти рухався, серце! Всі рухи світил
В чорнім череві неба – лише імітація
Твоїх жестів. І ось – знерухомлений ти
На світлині, де тільки дерева гойдаються.

І довкола – довіку примерзла трава
Й померанчеве сонце в незміннім зеніті…
Хай-но висмикну з пам’яті жести й слова
Як голки ялинові, що вп’ялись під нігті.

***

© Катерина Калитко. Всі права застережені.