* * *
Потягів темні цівки течуть крізь ночі травневі,
Зела ростуть химерні – таке трав’яне бароко.
Ми замкнені в цьому світі, де очі – правдивіш неба.
Ми запхані в цю буденність як в скриньку
як у коробку.
Про тебе думаю, милий. Це, може би, й зливі литись.
Полохати сірі тіні химерного задзеркалля.
І ти у люстрі відіб’єшся – дарма, що десь за півсвіту
Вишукуєш собі сонця, – а, може, і значно далі…
Велика печальна повня. Схиляються дні до червня.
І час вузький, як провулок. Гіркіші гріхи замолені.
Лишається тільки північ.
А також безглузда певність,
Що серця слухняна пташка співатиме на замовлення.
І потяги, наче сльози, крізь ночі течуть нестримно.
Між хмарами терпне відчай – вертався би звідти, милий…
Ще й серце угору рветься – боюсь, при собі не втримаю.
І світ, у якому тісно, так лагідно квітне. Білим.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.