НА РУМОВИЩІ
В’януть ворота прадавніх міст
Терпне кристалами солі тиша
Ми залишаємося самі
Північ густішає
Ти мене чуєш? Подай же знак
Плечі важніють і мармуровіють
Ти мені голос, і тремт, і смак
Ти у мені протікаєш кров’ю
Трави бредуть по скелетах стін
І тупотять по горищі дому
Знати б в якому ото житті
Ми помирали у місті цьому
Чи народилися – де межа?
Хто був творцем з нас? А хто – творінням?
(губи як ніжне лезо ножа
вміло довершують наші лінії).
Злиті в одне ми й повік самі
В цім опівнічнім бездоннім кратері
Краще б не зводити любих міст,
Ніж залишати їх помирати.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.