{Смерть речей}
речі гинуть повільно втрачаючи точку опори
витікаючи пилом припавши водою років
прокидаюся зранку Бліда і манірна Аврора
покиває нам пальцем тоді забичкує зірки
речі мають сухоти із себе викашлюють відстань
наче виразка серця шляхи проростають крізь них
і ведуть нас до міста забутого вічного міста
де каліки вертають із вічно тієї ж війни
речі дихають важко бо їх не взяли у прийдешнє
захлинаються вітром улюблених давніх звучань
сніг літає і пахне як висхлі суцвіття черешні
що дбайливі господарі з ними заварюють чай
літні тенти кав’ярні залишені б’ються над бруком
ми сиділи отут Світлотіні текли на столи
спершу губи німіють пізніше обличчя і руки
отже речі померли Вірніше завчасно пішли
отже ми погубили ознаки свого існування
нас немає віднині І марно в кварталах нічних
обіймає Аврора підпилих коханців І зрання
ллється дощ із ключів од помешкань де кубляться сни
і танцює незгабно своїх дослухаючись ніг
мов дитя церебральне й так само сміється відкрито
цей безпомічний світ цей лапатий безпомічний сніг
наче сурдоперклад повільного наспіву скрипки.
***
© Катерина Калитко. Всі права застережені.