ДВИГУН
У маленькому тілі, неначе в готелі,
часом шамрають ми отакі тралі-валі,
ой хрипливі, буремні, крізь слів залізяччя
протікають туди, де немає їм місця;
і беруться ті ніжності варевом льоду,
передгоревом блуду в казках лябрадорів,
і чекаємо, брацця, на стаяння правди —
може, знову розквітне підтоптана книга.
Надимаються горла над тундрою краю
у готелі під загнаним геть океаном,
і хіба лише скаже правдиве батьківство:
батьківщина, ботинок, або полуботок;
час пом’якшує кроки, і зойки сусідок,
що підсовують глину, не так вже вражають,
повним сном засинає залякане тіло,
наче вимита з милом історія людства.
22.09.96.
© Ігор Бондар-Tерещенко. Всі права застережені.