Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

* * *

Поміж прірвою забуття
і скалою мовчання
так зоряно щебечеться тобі, пташко,
хоча крильцям і важко…
А коли я був чорною скелею,
закинутою Богом у праліс дикий,
ти не барилася — звила гніздечко світла
у вирві, де нині серце.
Щоранку наші співучі нащадки
злітали все вище, вище і вище…
Звідтоді я сливе щоночі вчуся —
мучуся, мечуся, репаю крем’яхами
і тяжко збираю себе роками
заново —
аби ти знову вцілила дзьобком
у ту ж травинку розквітлу,
де нині серце.

***

© Віктор Грабовський. Всі права застережені.