Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

МОНОЛОГ ОСТАННЬОЇ СОСНИ

(З Николи Хайтова)

Я остання, так! З мільйонів родичів моїх,
які росли ось у цій місцині, що чорніє тепер пустелею,
я — остання.
Сокира мене пощадила тільки тому, що я крива.
Вітри пролітають мимо тільки тому, що я не вродливиця.
Так мені вдалося пережити всіх, аби свідчити,
що колись на цих голих пагорбах стояв ліс…
Коли я була сосонкою молоденькою,
сусідні дерева заступали від мене ліс
і я поняття не мала, який він великий.
Довкола усе шерхотіли самі стовбури та крони,
і я могла лиш гадати, яке небо — голубе чи сіре.
Небом було для мене розлоге гілля, що маяло наді
      мною, —
крізь нього точилося світло й дощові краплі…
Цвісти самотою! Коли б я раніше знала, що це таке,
я б завжди раділа, тільки б раділа своїм братам,
сестрам, сусідам.
Серед них росла чудесна смерека,
яка торкала мене пухнастими гілками,
немов їй хотілося, щоб ми узялися за руки,
та я недолюблювала її за те, що вона була стрункіша
    й вродливіша.
Куди б я не глянула, всюди здіймалися
бурі соснові стовбури, а серед них — одна-єдина береза.
Всі ми видивлялися на неї з неймовірним захватом,
адже вона вміла міняти колір свойого листя…
Ми кпили з неї, коли навесні з її малесеньких бруньочок
    виростало листя,
і гинули од заздрощів, коли восени це листя
ставало вогнистим, а затим наливалось багрянцем.
Всі ми потайки мріяли про таке листя!
І про гнізда, бо птахи охочіше мостили їх на березі.
На зорі птахи розпочинали співи.
Найбільшим і найдикішим серед них був глухар у золотих
                          шатах.
І пісні його були дикі,
ніби вітер зіштовхував сухі гілки…
Нам, молодим, невтямки було,
що це пісня кохання.
Весь ліс виповнювали ці дивні звуки…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Невзабарі після пожежі прийшов дроворуб,
озирнувся, поплював на долоні
й почав валити моїх високих братів і сестер.
На мене він повісив свою торбу —
мабуть, тому й пощадив.
Увесь день вимахував сокирою цей страшний чоловік,
і до самого смерку навсібіч летіли тріски…
Потім… потім знову прийшов чоловік:
спершу — щоб вивезти стовбури, згодом — щоб
корчувати пні.
Мене він залишив, аби було куди вішати торбу.
Потім прийшли інші люди —
орали, сіяли, знову орали й знову сіяли,
та молотити їм не довелося.
Схили були круті, дощі — рясні:
потоки знесли пухкий грунт, бо не було більше коріння,
що тримало його,
і листя, яке вкутувало й берегло…
Навіть сонце не почуває жалощів до цієї землі —
пече й палить,
і врешті-решт вітру — злому, холодному вітру —
набридло гризти голі ребра проклятої цієї землі,
тож бозна-звідки він приніс мені
цілісіньку жменю пилку соснового.
І задумала я відродити свій ліс…
О, яка солодка надія, скільки сил додає вона!
Я простила вітрові, що він кору мою висушив,
що гілля попереламував і стовбур понівечив,
простила все, бо він приніс мені плодючість…
Я мріяла про той час, коли довколишні гори
знову зазеленіють лісом,
а до нього повернуться вигнанці —
четвероногі й пернаті,
знов задзюрчать в пересохлих руслах потоки
й знову зазвучать пісні кохання…

Ранньої весни теплий, сухий легіт розкрив лусочки
            шишок,
і звідти посипалися на сніг сотні й тисячі насінин.
Я чекала, коли вони пустять пагони,
але сніг зійшов хутко і повінь змила їх.
Ті, що залишились де-не-де,
спробували просвердлити землю, пустити корінь,
але вперлися в пісок і камінь.
І висохли, згинули до ‘дного.
Землі не було!
Не було землі! Так, сталося найстрашніше,
найбезповоротніше з усього,
що трапилось після того, як зник ліс.
Сім’я за сім’ям сіяла я довкола —
цілісінькі рої, хмари насіння;
щотретю весну — нове насіння.
І все воно вигибло — тому що не було грунту.
Тепер я вже стара й безплідна.
І пилку нема. Вітер не приносить.
Та й звідки, коли сонце сходить над камінням
і заходить за скелями?
Я стомилася, й мені хочеться вмерти.
Та якийсь голос нашіптує вперто:
“Не здавайся, стій.
Стій і нагадуй, попереджай!
Звинувачуй!”

***

© Віктор Грабовський. Всі права застережені.