* * *
Чого мені таїтися від тебе?
Чого мовчати, як душа співа?!
Та знову до пожадливої треби
веде мене легка твоя брова:
не смій, мовляв, ні слова про кохання,
живи конкретно, як росте трава…
І я мовчу самим тяжким ваганням,
і я живу,
коли ця тінь — жива.
Караюся жорстоко й відчайдушно, —
береться серце шмульгою підозр, —
та вже не вірю, що кохане вушко
жахнеться
хоч найменшої із доз
мого німого самобичування…
Кому ж потрібні ці пісні-зітхання?!
І звідки ця проклята хіть любові,
коли я сам себе
не віднайду
у слові?!
***
© Віктор Грабовський. Всі права застережені.