ПРОЩАННЯ
Ти знову — у мандри, моя закільцована пташко,
ти знову летиш. І гірчить горизонт, мов сльоза, —
пече мені совість коштовна зацифрена бляшка,
й на плечі влягається хтиво, навально і… важко
наобіцяна ніч, заступивши дорогу назад.
Як сновида, блукаю
в міжзоряній чорній пустелі,
а дороги додому — не хочу, не кличу, не жду.
Так далеко ти, люба…
І тіні сімейно-пастельні,
мов старі сновидіння —
в забуту, холодну постелю —
повкладавшись на місто,
віщують безсоння нужду.
Не засне моє серце, ширяючи в темному небі,
не заснуть мої очі, петляючи в кшталті орбіт,
час, що в світі моїм, одлітає до тебе… до тебе…
Світ, що в серці моїм, — прилітає к тобі.
Все — чекає тебе…
Але що тут нового?
Кільцюватимуть роки чи доля —
кому з того, мила, хосен,
коли наші шляхи,
не зєднавшися спільним порогом,
розбігаються в світ,
що любов нашу ссе?
***
© Віктор Грабовський. Всі права застережені.