Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

ДУМА ПРО ПОКЛИКАННЯ

Пам’яті М. О. Шолохова

Стогнало небо. Шляхи, мовби сірі воли,
підпливали кров’ю.
Степів розкрилля
не смерчі рвали на пасмуги крику.
Син у батька цілив такою страшною любов’ю,
що й пам’ять оберталась на кригу.
І плакали коні, аж стрілялися козаки…
І ворог був поряд.
Але ж як далеко
тра’ було бачити, що вмерти нам не з руки
хоча б тому, що вернувся над хату лелека.
Час був нечувано молодий!
А крила мав гострі, як шабля вранці.
І кожен помах тих крил родив
не пісні — новобранців.
А світ же довкола — сама рідня.
То хто ж завинив? Кому квота ця?
Чому ж голова білочубого дня
від дому до Дону
котиться?!

“Ой, Михайле, Михайлику, Михайлятко ти моє,
не ходи ти на війноньку — нехай батько іде”.

І небу не знати, якою сивинкою
він вернувся тоді до неньки,
якою росинкою, якою часинкою
над словом — безсонням її —
тенькнув…

“Батько старенький на світі нажився,
а ти, молоденький, та й ще не женився”.

А час летів.
Як шабля навздогін!
Час даленів шаблями, мов щаблями…
Чекала доля. І чекав загін.
І Дін чекав чаїними жалями.
Чекало й слово… Так чекає кров
на голос крові. Так чекає праці
отецька нива… Шаблю — на перо,
і знову — бій.
І знов любов — у шанці.
На те й козак. Не цяцька під ребром —
там дзвін гуде. Козацьке там добро!
Але й добру потрібні новобранці…

Він їх народжував. Не так, як небо — день,
не так, як пісню жайворонок ранній.
Він їх — народжував.
Як деревина — вгень,
він їх плекав,
як воїн
рвану рану.
Аби козацька слава та й не одцвіла,
щоб омела не кублилась у неї на грудях,
щоб любов — була, щоби правда була,
щоби віра не ходила з торбою по людях.
Щоб не стогнало небо.
Щоб сірі воли шляхів не корчилися з болю,
а ніч не роздирала планету на чорні пасмуги крику,
щоб син у батька ніколи не цілив
такою страшною любов’ю,
котра й пам’ять обертає на кригу.

***

© Віктор Грабовський. Всі права застережені.