“НЕ Я Б’Ю — ВЕРБА Б’Є…”
Так мені вже, певно, наворожено
й нічогісінько не поможе:
ані ті калачики прісненькі,
ні твої молитви, ненько.
Маю вірити в сонце —
у своє диво.
Маю бути конче
правдивим.
Щоб не снити казкою,
а весною…
За її наказом —
стати до бою.
Ой же стану, знаю — вкрай потрібно…
Вірую
в тебе, о срібна
ліро!
Мушу стати — треба ж
кригу нам збороти,
щоби
вербне
віко
неба
та й розцвіло
котиками.
***
© Віктор Грабовський. Всі права застережені.