СВІТАНОК.
ДВОЄ І МОРЕ
Десь там, аж на дні,
стишено б’ються одне об одне
наші моря наполохані.
А тут, біля віч, вересня хвиля
прозора й висока
висне, мов страх.
Ще вона — чуєш? — мені на вустах
не обсохла…
Ні сну, ні дрімоти,
лиш подих луни — на дотик.
Ген
берег.
І душі на якорях.
…Ця днина, мов чайка, кигиче:
“Ти — вічна, ти — вічна, ти — вічна!”
А я ж тільки мить — ще хоч мить! —
у твоїх чоловічках.
***
© Віктор Грабовський. Всі права застережені.