Кароль ВОЙТИЛА (Karol Wojtyla — в перекладі В.Грабовського)

ПІСНЯ ПРО ПОТАЄМНОГО БОГА (фрагменти)

І. Узбережжя, сповнені тиші

1.
З порогу вже проглядаються далекі заплави тиші.
Не перефуркнеш туди, як птах.
Мусиш стати й вдивлятись
усе глибше й глибше,
доки не зможеш душу дістати із дна.

Споглядань там жодна зелень не наситить,
не повернуть очі з баговиння.
Хоча й гадав: схова тебе життєве сито
від Життя на глибинах.

З нурту того — пам’ятай — вороття незнані.
Сповитий вічною красою тайни!
Тривай же! Без павз у ширянні
тіней, мусиш тривати
все ясніш — як востаннє.

Та все ж поступаєшся перед Кимсь, хто звідтам надходить,
замкнувши тихо по собі двері маленької хатки,
й стишує крок звідтоді
— ця тиша влучає найглибше.

2.
То Приятель. Подумки завше вертаєш
до зимнього ранку того.
Стільки літ уже вірив і знав достеменно,
а все ж не позбувсь подиву свого.

При лампі схилившись в снопі згори перев’язанім світла,
не піднімаєш обличчя, бо хронік —
— і вже не знаєш, чи ген далеко постать привітна,
чи в заплющених віч безодні —

Він там. А тут, крім тремтіння, — нічого,
окрім тіней віднайдених істин —
ах, залишається ще дрібка подиву мого,
що постане вічності гідним змістом.

3.
Поки море сприймаєш у відкриті зіниці
в іпостасі хвиль колобіжних,
здається, що потонуть у тобі всі глибини і геть всі границі —
щойно ступиш у хвилі лоно,
але ж тобі верзлося:
море в мені розлилося
такою холодною тишею, наче лід.
Втонути, втонути! Перехилитись і потім сповзати звільна,
поминувши в тім відпливі східці,
котрими збігає тремт —
тільки душа, людська душа, живлющого струму призвідця,
в краплі скресла душа.

4.
Зовсім інша стихія світла.
Хутко все поглинають води
й розчиняють в глибокій тиші

— світло ж від хвиль мінливих відриває жагучі зблиски
і море поволі гасне, а ясність надходить.

Тоді аж, немов на долоні, в свічадах далеких та близьких
тінь власну бачиш.
Як заховатись в тім світлі?
Прозорості явно не стачить,
а ясність сяє скрізь.

То ж — глянь у себе. То Приятель,
що є лиш іскрою і Яснотою живою.
Усвідомивши в собі ту іскру,
вже нічого не помічаєш,
і не чуєш, якою сповитий Любов’ю.

5.
Любов мені все з’ясувала,
любов мені все розв’язала —
тому ж і вклоняюсь Любові,
хоч де б Вона пробувала.

А ставши долом, відкритим для течій тихих,
що не знають бурхливих хвиль, не опертих на райдужні стебла,
вельми тішуся з ніжної хвилі, що світло несе в глибини,
і та яснота в непосрібленім листі диха.
То ж у цій тиші таємний я — лист,
увільнившись од вітру,
вже не сумую за жодним з опалих днів,
бо знаю про день падолисту.

6.
Хтось довго схилявсь наді мною.
Тінь не втяла окраїни брів.
Ніби сповнене зелені світло,
ніби зелень, але без квіту,
зелень аж невимовна, — в ній краплями світить крів.

Те нахиляння добре, сповнене холоду й жару,
в мені воно завмирає, хоч і трива наді мною,
а даленіючи — жухне, та лиш так
стає вірою
і снагою.

Те нахиляння добре, сповнене холоду й жару,
справжня нечутна взаємність.
Сповитий в таких обіймах — мов хліба запах домашній,
що подив народжує й тишу, тишу без слова,
котра нічого не тямить про нинішнє чи вчорашнє —
в тій тиші здіймаю до неба нахиляння Бога.

7.
Бог, якщо прийметься в серці, — мов квіт,
тепла літнього спраглий.
Прилинь, о світло, з глибин безмежного дня
на берег моєї відради.

Плинь не за близько неба
й не далі стрічі.
Той погляд запам’ятай, о серце,
в котрім на тебе чекає вічність.

Схилися, серце, стань, о сонце прикряжне,
oчі свої примруж
над квітом недосяжним
одною з руж.

8.
Що то значить: я стільки помічаю, коли не бачу нічого,
коли аж ген по-за овидом останній розтанув птах,
коли хвиля шклом його вкрила, — я пірнаю надовго,
з птахом занурююсь разом у нурт холодного шкла.

Бачу тим менше, чим більше напружую зір,
і води, схилившись над сонцем, тим ближче мій образ приносять,
чим далі од сонця відсува його тінь,
чим далі тінь відсуває мене від сонця.

Та в мороці стільки світла,
скільки зваби у ружі розквітлій,
скільки Бога, що сходить
на берег душі.

17.
Майстре, візьми мене до Ефрему та й залиш там при собі,
де тиші стрімкі узбережжя на пташиних спадають крилах,
як зелень, як буйна хвиля, веслом не замутнена обіч,
як коло широке у морі, не спуджене тінню насилля.

Спасибі, подалі від гаму місце душі спонараяв
і в нім пробуваєш охоче, убозтвом оточений дивним,
безмежний, ледь мітку маленьку займаєш,
пустельні кохаючи краєвиди.

Бо Ти — справжня Тиша, велике Мовчання,
візьми ж, нарешті, й мій голос,
а дай лиш тремтіння Твого Існування,
тремтіння вітру в дозрілім колосі.

***

© Переклад — Віктор Грабовський. Всі права застережені.