2. СЛОВА, ЩО РОЗРОЗСТАЮТЬСЯ В МЕНІ
Думка враз одривається від щойно мовлених слів,
облич, змережених тінню з високих стін.
Рівень людей зроста, хоч вони лиш учора
перемовлялися стиха —
бриніла в них доля близьких й досить далеких змін.
Я була вилущена з тих розмов
хвилею здивування,
що свідчило про тебе — о Сину моєї любові!
Та мить незглибиміє й досі,
все життя в ній перемінилось —
рука ж ув очах погаслих, як в краплі чистого воску.
Та мить усього життя, раз відчута у слові,
допоки тілом цим стала, кров’ю моєю жива
і ношена гордо —
в моїм серці тихо зростала яко Людина Нова,
і подив думками вергав, і праця — не на словах.
Та мить у своєму зеніті знову так само свіжа,
бо знову Тебе знаходить —
лиш краплі на віях нема,
в котрій очей проміння студив соловіючий вітер
— зате ж ота втома жахлива суттю й світлом
стала сама.
***
© Переклад — Віктор Грабовський. Всі права застережені.