Кароль ВОЙТИЛА (Karol Wojtyla — в перекладі В.Грабовського)

ЯКІВ

Яків ішов повільно, знаючи силу стрижня
і oстриг своїх овець, котрих вів із дальніх доріг.
Та марне шукав над річкою місце, бодай неближнє,
щоби провести отару на інший берег убрід.

А Яків був пастухом, який серед сили земної
не почувався чужим. Просто у ній собі зрів,
і гори німого знання росли в нім
цілком стихійно,
та й думи, було, переймали, хоч бракувало слів.

Аж раптом, як ніч безкрая неквапом згасила очі
вівцям, а потім верблюдам, дітям, дружинам —
поспіль,
Яків з масивом знання залишився зовсім самотній,
хоч знав: хтось його пригортає і він не рушить звідсіль.

І хтось — той самий — так само до денця
відкрив його душу,
так само, а все ж інакше,
ніж вівці, дитина чи дах,
однак саме їх не стлумив, не збив, а лиш пригортав
усе дужче,
так, що всі з Ним у тремті злились, ледь гамуючи
внутрішній страх.

І Яків тремтів у Нім також, бо ніколи ще сутність
не тисла,
не розкривалась йому так знагла,
тож і присів під її тягарем — допоміг, власне, мислям
не дременуть стрімголов, а просто знайти рівновагу.

***

© Переклад — Віктор Грабовський. Всі права застережені.