2. ДАВНЯ РОЗМОВА, З ЯКОЇ ДЕЩИЦЮ
ПРИЗАБУТИХ ЗАУВАГ ВИЛУЧАЮ
Облишмо усе те в людині —
лиш облишити все не найлегше:
коли погляд її заступить предивний, глибокий світ,
а під пальцями кволого пульсу дрижання ледь чутно,
чи все оце вкупі якнайреальніше тобі не засвідчить,
що в її ході намореній вулиці
чергуються надто хутко?
Але ж є в тих блуканнях свій власний ритм,
що й розрає, і з найглибшої кризи вертає,
хоч напів людину відслонює, а напів у мороці залишає
— не переч, мовляв, одсуває її, ніби лінія горизонту
від власної величі тіснявою буднів закрита.
Той ритм все у ній обіймає, мовби найширший
контур,
і не зможеш його відібрати. Занадто вже в ній сидить.
Розмова наша триває серед усе більших терпінь.
Як скажеш, що за терпінням
грядуть кардинальні зміни,
що врешті людина вирине з шурфу найтяжчих
своїх борінь —
о, як же багато маєш рації, як же на диво багато! —
та все ж, гадаю, від браку “погляду” найдужче потерпає
людина.
***
© Переклад — Віктор Грабовський. Всі права застережені.