Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

«ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ»

(TPИЄДИHA МОЛИТВА СУМЛІННЯ СВІТУ)

Кільканадцять років тому на запитання італійської журналістки, чому свого часу, вітаючи прихожан у Кракові, кардинал Войтила простягав руки перед собою, а тепер ось уже звичним жестом здіймає їх угору, — лагідно всміхнувшись, Іван Павло II відповів:

— Бо тепер обіймаю більше!

Талант поета Божою милістю прилучив його до невсипущого пильнування світу значно раніше, — усе своє свідоме життя Кароль Войтила молився, творив у дусі й слові Храм суспільної гармонії, мужньо прокладаючи Вітчизні шлях із пекельного лабіринту класового самоїдства. Молитва стала найвищим, істинним сенсом буття, поєднавшися з поезією. Чи видобував камінь у каменоломні, де й запізнався з солоною вартістю праці, чи доносив ближнім правду про красу вчинку, жесту і слова як артист, чи дбав про незнищенність краси людської душі в проповідях і службах яко священик, — завжди його вела відповідальність за долю Польщі, вірність Святим Заповідям.

— Цілунок, яким припадаю до польської землі, має для мене особливе значення, — зізнався Іван Павло ІI під час других своїх відвідин Жечі Посполитої. — Цим поцілунком я немов припадаю до неньчиних рук, — адже Вітчизна є нашою земною матір’ю!

Повчальним докором звучать ці слова Сумління світу, як називають Кароля Войтилу чи не на всій планеті, для тих зокрема, хто, називаючи себе громадянами Всесвіту, забуває про синівський борг перед земною матір’ю. Адже зовсім неспроста кожен із нас приходить на цей світ саме в тій чи тій точці планети, — без вірності материнській землі, без усвідомлення своєї громадянської відповідальності за її долю будь-які розмови про всесвітнє громадянство є лиш невіглаським белькотінням. Власне, приклад невсипущої земної молитви Кароля Войтили, вистраждана ним любов до рідної Польщі, земляків і землян, якраз і стали взірцем служіння вселюдським ідеалам, котрий захоплює багатьох українців.

“Любов сама врівноважує долю", — сказано в одному з його поетичних псалмів, де наше пощоденне бачення проблеми “праця-гроші-хліб", не втрачаючи своєї пронизливої правдивості, нараз постає сферою духовною. Чи вдалося кому точніше й вичерпніше сказати про сенс буття? Можливо. Та в даному разі — за цитованим афоризмом — сам спосіб життя Кароля Войтили переконує: слово завжди мусить перебувати з тими й серед тих, кому по праву належить. Адже тільки тоді воно спроможеться здійснити покладену на нього місію — воскреснути в душах і на устах спраглих Його Божественної суті. Але для цього земне Слово має бути Совістю.

“Любов сама врівноважує долю…"

Двадцять років тому, 13 травня 1981 р, о 17 год. 17 хв. XX століття потрясла подія, котрій судилося незмірно прискорити час, увиразнивши сили, що вчинили замах на слово Правди, мовлене про долю світу. Стріляючи у Слово, стріляли у Совість людства. У нашу з вами — також. Але Іванові Павлові II довелося потвердити цю істину власною кров’ю. Мабуть, інакше людство годі було розбудити? Адже брата нашого, Авеля, хотіли убити не з гордині чи заздрості — з ненависті, Так убивали — й не раз! — українське слово. Убивали саме з ненависті, відчуваючи в ньому недосяжність краси, що плекала гармонію душ, почуття справедливості. Убивали тому, що воно будило совість. Але слово завжди мусить вистояти там, де відведено йому долею. Саме так, як велить совість. Адже це в ЇЇ голосі відчуваємо незриму присутність Господа! І нині, і повсякчас.

Хлопця з татранського села Чанєц підстерігало чимало спокус — у вядовіцькій гімназії, в Ягеллонському університеті, на театральному кону, де Каролю пророчили неабиякі успіхи. Та все ж він обрав урешті-решт … конспіраційну духовну семінарію в Кракові. А вже в грудні 1946 р. рушив потягом до КатовІц, аби звідтам дістатися Італії — студіювати теологію в Римі. Чимало містичного траплялося на цьому шляху, та, мабуть, не випадає поминути пророцтво о. Піо з кляштору капуцинів у Сан Джовані, почуте 1947 року: “Ти станеш Папою! Але… бачу кров на твоїй сутані…"

Поетична творчість Кароля Войтили (поодинокі публікації підписував псевдонімом Анджей Явень) — органічне продовження його просвітницької діяльності, як і багаторічна праця у Люблінському католицькому університеті, де він, професор теології, очолював кафедру етики навіть у той час, коли був обраний на кардинала. До речі, люблінська пора прикметна ще й академічною монографією молодого професора “Особа і вчинок". 35 років тому згадана праця могла бути потрактована як ворожа режимові, та не знайшлось у Польщі людини, котра б наважилася на це — чіткість і прозорість узагальнень, аргументувань, висновків, яснота світоглядної концепції обеззброювала навіть ворогів.

Аура любові незримо супроводжувала кожен крок Войтили, — при ньому просто не кортіло сказати зайвого… Цю ж ауру випромінюють його казання й проповіді, поеми й ліричні мініатюри, монологи й псалми, сповнені щирого переживання за долю людства, нації, людини.

Триєдина молитва Кароля Войтили дала світові зразок творення Храму власної душі, морально-естетичних засад нового громадянина, для котрого жити за Святими Заповідями — єдина можливість збереження власної гідності. Ось чому в ній навіть надсадні уроки каменярської праці стають усвідомленням справжньої величі людської душі. Бо ця велич — у вчинку, в усвідомленому ставленні до свого місця в житті. Спеленаний любов’ю і гнівом, ліричний герой цієї книжки, аби не загинути в зневірі, приречений збагнути: саме праця — найважливіша наша молитва, саме нею, власне, й живе Дух на цій Землі.

***