ДУМА ПРО ПАМ’ЯТЬ
VII. Пляшева. Липень 1651
Востаннє говори, що важчає дорога,
Що вже літа не ті, що сили не стає,
Бо маєш ті свята, яких нема ні в кого.
Бо є великдень твій і є різдво твоє.
Твої — лише тоді, як мову не відтято
І під важким пером пручаються слова,
Коли свою журбу, як тріску із багаття,
Жбурляєш уночі туди, де Пляшева, —
Там гатять болота не сіряки — жупани,
Там шабля спочива до слушної пори.
Хто звідти утече, той, може, стане паном.
А ти, журбо, лишись і вільною помри.
Он триста селюків, що стали козаками.
Вже двісті… вже один…
Але колись, колись!
Позаздрять козаки, що стануть кріпаками,
І їм, і всім отим, які не стереглись.
Містечко Берестечко!
Закурена дорога.
Аж ген туди, за Дубно, посунулись громи.
Усі йдемо сюди — навіщо і до кого?
А може, як не прийдем, то будемо не ми?
Оце Великдень твій, моя пекуча доле, —
Багаття край дороги, і пісня, і сльоза,
Оце твоє різдво — вночі посеред поля
Почути, як із Дубна вертається гроза,
І знати все, що буде, і як минеться гірко,
І довго слідкувати, тамуючи слова,
Як падає чиясь неопалима зірка
Туди, де Берестечко, туди, де Пляшева…
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.