Павло ГІРНИК

ДУМА ПРО ПАМ’ЯТЬ

II. Різдво

— Рушай, козаче! — знову серце стисне.
— Рушай, не гайся! — куриться імла.
Нелегко йти

  на самоті

    до пісні,

Яка легені спалює дотла.
Нелегко душу вигоїти часом,
Коли рука торкається пера,
Нелегко очі звести на Тараса
У ситій хаті, де нема добра…
Рушай, козаче!

 Потужив — і з богом!

Така непевна тиша навкруги.
Снігами перевіяну дорогу
Деруть вітри на сиві батоги.
Рушай, козаче!

 Чорна хуртовина.

Тебе жене в холодну чужину.
…Дрімає заніміла Україна
І в узголів’ї — жмуток полину.

* * *

Люди добрі, хай вам сниться
Неміряна нива,
Діти чесні та трудящі,
Онуки щасливі.

Хай насняться нашим дітям
Зелені діброви,
Які досі не забули
Козацької мови.

Хай самотньому насниться
Бути не самому,
А котромусь яничару —
Дорога додому.

* * *

Ой то не круки налітали,
Не вовки-сіроманці набігали,
То на третю ніч по різдву
Яничари Січ облягали.
Івана Сірка, козака старого,
Батька кошового
Кляли-проклинали.
А що перший раз —
Бо Крим плюндрував.
А що другий раз —
Бо віру турецьку зневажав.
А що третій раз —
Бо самого султана за ніщо мав.
Ой ти ордо проклятая, поганая!
Не тобі в коші панувати,
Козаків сонних рубати,
Сірка старого,
Батька кошового,
Сирицею стягати,
У Крим завертати!
Отоді тільки Шевчик, козак-нетяга, не спав,
Думу думав, у вікно позирав.
А як стали турки прибувати —
Став Шевчик козаків прокидати.
А як стали турки зброю витягати —
Стали козаки тиху раду скликати.
А як стали невіри небо заступати —
Стали козаки пістолі набивати,
Бісурмену гостинця посилати.
А що куля козацька не полетіла —
То трьох і п’ятьох кров’ю заюшила.
А що козацька стріла не співала —
То так по двох і низала.
Отоді сірома добре дбає,
До ручного бою скликає,
Тринадцять тисяч і п’ятсот яничар
На місці покладає,
Знову безпечно спати лягає.
А як сонце в небі ставало —
Товариство турка під лід пускало,
Кров поганську з гармат обтесало,
За ворота зі снігом вимітало,
Дух бісурмснськнй святою водою
З Січі виганяло.
А як сонце хмара підступала —
Товариство шапки скидало,
Козаків полеглих
У землю сиру покладало…

* * *

Гей, вартуй, козацтво!

 Не проспи

Рідну землю, стомлену до краю.
Полином засіяно степи.
Чорним димом небо затягає.

Гей, вартуй, козацтво!

 І не вбий

У собі ні пам’яті, ні пісні.
Не проспи свій бій, останній бій,
Бо невдовзі буде пізно.

  Пізно!

Чуєш тупіт?

 Це ідуть вони —

Непідвладні пам’яті і суму.
І твої між ними є сини,
Що складуть колись новітню думу:

«Подаруй нам, доле, дві біди,
Аби ми не знали, що каліки:
Втратити вітчизну назавжди
І позбутись пам’яті навіки.
Хай би душі степом покотило,
Хай би очі степом покотило,
Хай би мову степом покотило,
І було б нам горе — не біда.
Отоді б злягалися до крику,
Отоді б плодилися без ліку
Ми, майбутні. Золота орда…»

…Гей, вартуй, козацтво!

Не проспи

Рідну землю, стомлену до краю.
Полином засіяно степи.
Чорним димом небо затягає.

Знову пам’ять стукає в серця.
І якщо колись забракне сили,
Пригадай те літо до кінця,
Що тебе навіки обпалило,

Бо коли гартуються мечі
На твоїй крові неохололій,
Має хтось не спати уночі.
Має хтось ударити на сполох!

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.