* * *
Нема ні роси, ні води,
Глузує орда над юрбою.
Навпомацки ручку знайди
У сутінках болю.
Карбуй достославні діла
Цього опалимого тіла.
Пиши, як душа полягла.
Як голову зірка прошила,
Як очі видющі твої
Стягали червоні тумани…
Ви помовчить, солов’ї.
Драстуйте, мамо.
Подякую Вам за свята,
За латку озимого жита.
За те, що ніхто не спита,
Як маю себе пережити,
Як самота переп’є
Друзів, дороги і статки…
Мамо, я вічно твоє
Жайворонятко.
весна 2002
© Павло Гірник. Всі права застережені.