* * *
Говорилось аби
і не дбалось, але надавалось.
Наче йшов коло
Львова, що вчора ще Києвом був.
І не мова — а так,
підсвідомо наслуханий галас —
Але де — у корчмі, у дорозі?
Не знаю. Забув.
Бо нічого не знаю.
Пісок вже мовчить коло скроні,
І вода як відлуння тече,
а напитись нема.
Озирнись і подай мені
руки терпкі і холодні,
Я тобі помовчу,
мене більше ніщо не трима.
Я усе поховаю
ще й землю тоді зарівняю,
Ні хреста не поставлю,
ні каменя, ні патичка.
Хай ніхто не питає,
як шаблею землю копаю,
І яка ти була, і яка ти,
яка ти, яка…
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.