* * *
Вже нема і не буде
у доброму слові сваволі,
І додому недовго,
і небо тобі не сумне.
Є стороння земля, що світилася
грудкою солі
Попід небом, яке вже недовго
побуде саме.
За відлунням і сном,
за крихкою крижинкою світу
Упадеш, де ніколи порожній
вогонь не згаса.
І не буде тобі вже нічого,
окрім заповіту,
І не треба нічого,
бо досить свойого списа.
Він повільно протне,
він прониже тебе невагомо,
І виси на кілочку, на вістрі —
отак або ні.
А сьогодні неділя. І ми собі з мамою
вдома.
Хтось постукав у двері,
і вже відчиняти мені.
Просто чую, коли розсуваються
ковані брами,
І душа переймається вітром,
і вже на порі,
Коли сам вже снігами,
які поза віщими снами,
Коли йтимеш наосліп
на голос чужої зорі.
Коли світ горілиць, і байдужі тривоги
і біди,
Не тому, що живий, а тому,
що нам добре обом.
А над вишнями дощ,
а під вишнями стіл і сусіди,
І родина твоя,
і бджола над холодним вином.
Пом’янімо усіх,
підіймаймо святою рукою
І за тих, що не чув,
як безодня себе зупиня.
Не питайте, чому
я усе, якщо встигну, накою,
А тоді пригорнусь,
наче блудне сліпе котеня.
***
© Павло Гірник. Всі права застережені.