Павло ГІРНИК

* * *

Ти думав, що вже сам.

Не пустять, не надійся.

Прийдуть і відберуть,

   лишивши при столі

І гроші, і вино,

 й позаторішнє листя,

Аби сидів і думав,

  як жити на землі.

Їм легко. Вони тут.

Вони ще при роботі,

Допоти, поки є твоя сумна душа.
Тому і бережуть,

і наливають — потім

Без тебе

їм немає дороги до Коша.

А ти їх не ведеш —

проводиш над безодні,

А ти їм не говориш,

а зопалу кричиш.

І їхнє п'єш вино,

отруйне і холодне,

І знаєш, що не вб'ють, і знаєш,

         що згориш.

Ти вірив, що добро

і правда є на світі,

Що є в тобі курви,

    і є в тобі «курли»,

Що дихають в тобі слова,

 а не покути, —

Не ті, яким віддався,

 не ті, які втовкли.

Не вмів — але просив.

 І намагався жити,

І бути, як усі, на людях і вітрах.
Якої ще війни,

 аби вже відпочити,

Аби останнє жито

   лягло у головах?

Пиши собі. Пиши.

   Щоденники. Записки.

Римуй — чи не римуй.

 Чого тобі до них?

Отак собі й тобі —

   клени обтяті мізки,

З якими йдеш додому

   сліпий серед сліпих.

Навіщо? Я вже сам.

Така була дорога.

І тої вже нема. Немає на землі.
Та треба було йти,

   аби прийти до Бога

У ще напівживому

   подільському селі.

І прикрі ці шляхи,

  і прикра ця освіта,

Але не озирайся

на спалені хрести.

Не я — моя земля

  самісінька на світі.

І вже не осягнути,

  і вже не зберегти.

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.