Павло ГІРНИК

* * *

Стоять твої світи,

  говорять між собою.

Дорога полягла —

  ідеш на голоси.

За обрій самоти,

за небо над юрбою

Вдивляйся, чоловіче, і кайся.

        І проси

Не того, що дають,

   аби тебе продати,

Не того, що болить,

що відчай приклика.

Або іди у сни, і поспитай, де мати,
Або танцюй і далі

   в безодні гопака.

А стільки за літа

понабігало втоми,

Що як не мжичка сіє,

   то вітер і сльота.

Слова втрачають зміст.

  Вони вже невагомі.

І тіло як не пнеться —

душа не відліта.

То як воно тобі —

 коли в самому пекло,

Де все твоє добро скипає,

  як смола?

Не спокою проси —

аби хоч ледь затерпло,

Щоб вирви

 й попелища завія замела.

Твоїх шалених днів

обвуглені знамена,

Твоїх урочих днів

  клейноди й хоругви…

Але приходять сни

і дивляться на мене,

А я стою і плачу з дурної голови.

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.