Павло ГІРНИК

СПАДЩИНА
(поема-цикл)

2. ДОСИТЬ З МЕНЕ І МЕРТВОГО СЛОВА…
/монологи/

СЛАВА

У 1768 році в селі Кодня були страчені
троє бандуристів і один скрипаль.

Шалений вітер. Чорне поле.
Дубів розвихрені чуби.
Ми — гайдамаки. Діти волі.
Сини кривавої доби.

Ударив дзвін. Гудуть литаври.
Душа сичить до батога.
А світ червоні й чорні барви,
Як вишиванку, одяга.

Стогнала ніч. Заграва даленіла,
Криваво слалась до кривавих паль…
Їх завтра поведуть.

І доки сили,

Співали бандуристи і скрипаль.

В’язниця спів одлунювала хрипко
І кидала у ніч, у чорторий…
А на подвір’ї дотлівала скрипка.
І коло неї грівся вартовий.

…Стихала пісня. Чорної безодні
Не краяли ні місяць, ні зоря.
Не спали в гайдамацькій Кодні,
Бо слухали сліпого скрипаля.

А той почав ледь чутно пісню знову,
Тоді, хитнувши чубом, голосніш.
— Спалили скрипку, —

буде з мене й слова! —

Утнув старий в хурдизі босоніж:

"Од Києва до Лубен
Насіяла конопель.
Дам лиха…"

Стогнала ніч. Тремтіли чорні грати.
Молилися у Кодні матері.
Обнявшись, як брати, за ніч до страти
В катівні танцювали кобзарі.

Край неба жеврів. Сутінки безсило
Тулилися до вичовганих стін.
Долівка стугоніла, серце мліло,
Метлялись поли латаних свитин.

…Їх стратять.

І дума по них не заплаче.

Хіба про усіх заспіваєш?

  Лише пом’януть у бою.

Востаннє світає.

І ти помираєш, козаче.

А поруч нахромлять

 кленовую душу твою.

Лише Україна сьогодні тобі відпалає.
Хлопчина заплаче.

Та потім — біда не біда! —

Він шапку скидає

  і ймення твоє прибирає.

А кобза на палі

   колись і за ним відрида.

***

© Павло Гірник. Всі права застережені.