* * *
Нашестя павуків
зривалось манною для зголоднілих,
втікало злодієм від майстрів,
збирало прокльони.
Пеліканова спина б’ється на хвилі,
лине у вічність, обсмоктує крила…
Він захищав приречених і вірних,
він годував малят кров’ю із серця,
допоки крапля не пролилася для смертних,
роздяглася комусь, ошукала підло.
Так музика побоїв пахне спокоєм…
Так павуки дзюрчать дарами щедрими…
Поснули діти втомлені, прив’язані до тиші,
спинилося світло, у горлянках меркнучи.
Немов художник, славою знесилений,
схилився Хронос після святкувань.
Посланці не шукають виправдань,
рубають голови…
Пташата все чекають на єдиного,
чийого серця кров врятує день.
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.