ЗНІВЕЧЕНА РІДНА
Моя єдина
спасіння-весно,
де так довго блукала ти,
в яких незнаних краях розливала
цілющі свої води,
що за болота мали за честь
топити у в’язкому лоні
твого образу стеблину?..
Моя легка
пестунко-весно,
в чиєму небі губила ти
сміх той впевнений і щирий,
кого поїла дурманної юности свіжістю,
боячись тремтливим голосом
трохи тепла й опіки попрохати,
щоб не відтяло руку,
коли порожню трепетно простягнеш?..
Моя засмучена
свободо-весно,
хто смикав тебе за волосся трави,
вириваючи разом зі шкірою,
який славетний митець
обмотав колючим дротом
твоїх невгаслих квітів сльози,
кому продала ти
розшите бабусею весільне вбрання,
… не пошкодували для тебе дрантя…
певно дошкуляла
неприкритістю…
Моя нескорена
воле-весно,
що так віддано шукала ти по сусідніх камерах,
які стіни ламала плечима,
кого рятувала, зраджуючи себе?..
Моя непіймана
убивце-весно,
ходи-но сюди, мила,
не ображу, не прожену…
не підставлятиму тобі обірваній люстерка,
крадькома втішаючись…
не питатиму про страждання розпачу,
знаю… все…
все сама виповіш і виплачеш…
Приступи до мене, благаю,
бо ж невідомо ще,
кого ласками ридань втішатимеш.
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.