НАБІГ
Мокрі вуса банькатого вечора
ляскають батогами по гривах —
і гриви рвуться, грузнучи в повітрі
липкому і солодкому від поту
женців, що у копицях поснули,
убивць, що в небеса засіли
і п’ють церковне вино, що ми
його для них крадемо.
Ревіння ока лускає в болоті
і множиться, селекціонує жах,
а на ранок новий світанок
визнає за нами перемогу,
і будемо п’яні від ритму
танців, цілунків, пожежі,
і будемо босі, назавжди вільні,
і будемо пахнути землею,
хоч лиш сьогодні в неї закопались
на вічну славу.
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.