ПО ПОЖЕЖІ
Навколішках дитя в країні згарищ,
навколішках там всесвіт перед ним,
біжить калейдоскоп облудних явищ —
на смерть поспішно кинутих картин…
Як гарно жерло полум’я прокляте
небесні коси, кинуті згори,
з народження вже вміло промовляти
магічні словеса: “умри… умри…"
Навіщо ти стоїш тепер без діла?
Затихла, може, кров’яна смола,
що вчасно так у жилах закипіла
і через злобу в простір протекла?..
Чого мовчиш, мов та німа ворона,
яка продала язика катам?
Чи так втомила вже одвічна втома,
що ломить кости згореним дахам?..
Священне згарище — дитяче кладовище —
малюк копа могилки — от дива,
плаксивий мотлох зносить на горище,
про зношеність ілюзій забува.
Надгробки корчаться від болю й самоти,
дощами ллються обгорілі сльози,
а купа попелу продовжує рости,
і все здригається у стогонах погрози…
Прийде ще мить — підпалиш ще не раз,
знова впаде навколішки сумління…
Посеред безлічі вже неживих образ
хворобою примариться спасіння…
***
© Галина Гевків. Всі права застережені.