Володимир ГДАЛЬ

Межа кохання

Ти моя й не була. Просто жінка чужа.
Тож чому така рідна до болю.
Де в коханні проходить межа,
Та, що круто так змінює долю.

Маки в житі цвітуть, аж світанок горить,
Ці вуста націловані, ніжні.
Я пройшов ту межу, промайнула та мить,
Ми лишились по сторони різні.

Скільки років пройшло і здалося — кінець.
Все забулось, зів’яло, зітліло.
По коханню топталися, хай йому грець,
А воно все не гасло, жевріло.

Ось зустрів я тебе, і той попіл, і дим,
Що труїли і серце, і душу.
Все розвіялось. Ось я один,
Як на сповіді мовити мушу.

Ти така як була, як намріяв колись,
Ті ж уста, і ті руки, і брови.
І ті коси що так перед очі вились,
І той сум у очах, і тепло твої мови.

Ніби все як було, але ти вже чужа,
Хоч рідніших не було ніколи.
Я півкроку зробив, та проклята межа
Пролягає між нами відколи.

***

© Володимир Гдаль. Всі права застережені.